“Сирійці написали російською: “Добро пожаловать в ад”: голкіпер, який забив 4 голи, їздив у Кальчо і шокував Шахтар

Інтерв’ю “Футбол 24” з Дмитром Козаченком, колишнім воротарем Зорі, Олександрії, Оболоні, узбецького Насафа та ряду інших клубів.

Його кар’єра розпочиналася нетривіально. У 2001-му Козаченко дійшов зі студентською збірною України до фіналу всесвітньої Універсіади, а невдовзі підписав контракт з італійською Сієною. Щоправда, європейський вояж українського голкіпера видався нетривалим. У нас він здобув собі славу, насамперед, грою у воротах Зорі. За кордоном допоміг написати історію узбецькому Насафу, з яким підкорив азійський аналог Ліги Європи.

Проте, несподівано для всіх, Козаченко зав’язав із професіональним футболом у 33 роки. Зараз не приховує, що поквапився з кардинальним рішенням. Чому так сталося? Що його підштовхнуло до цього?

Кілька сотень доларів

– Дмитре, ви народилися у Києві. Похід на який із домашніх матчів Динамо був для вас першим?

– Динамо – Барселона, 1993 рік. Кияни тоді перемогли – 3:1. Це один із перших моїх походів на футбол, який запам’ятався найбільше.

– Стотисячної аудиторії не злякалися?

– Справді, у той час ще стояли лавочки, тож глядачів могло набитися понад 100 тисяч. Нормальна, хороша атмосфера. Я не злякався.

– З дитинства мріяли грати за Динамо?

– Та всі без винятку хлопці мріяли в той час про Динамо. І мова не тільки про Київ, але й інші міста. Марили цим клубом.

– Шансів потрапити в Динамо ви не мали?

– Ні, навіть натяку на якийсь шанс не було. Динамо мене ніколи не розглядало. А я не особливо засмучувався з цього приводу. Це пройшло повз мене.

– “Почав займатися футболом, як польовий гравець”, – пише про вас Вікіпедія. На якій позиції бігали?

– “Польовий” – це надто гучно сказано. Коли записався до секції, то у полі всі бігали, а вже потім, поступово, упродовж року, став на ворота. З цього все й почалося.

– Хто був першим кумиром у ремеслі?

– Першим, мабуть, був Чанов. Згодом – Шовковський.

– У жовтні 1999-го ви дебютуєте за першу команду Оболоні. Перша ліга, гра проти Нафтовика. Що запам’яталося?

– Мені 17 років. У перші хвилини матчу ноги трусилися добряче. Заледве, з величезними труднощами, міг зупинити м’яч. Але потім втягнувся. По-моєму, суперники навіть пенальті нам не забили у першому таймі – пробили вище воріт. Матч закінчився нічиєю. Непоганий дебют.

– Суму своєї першої зарплати ще не забули?

– Важко сказати. У той час ми особливо не цікавилися фінансами. Найголовніше – грати, а гроші потім прийдуть. Порядок цифр? Ну, десь кілька сотень доларів. Мабуть, менше 500.

“У півфіналі грав із травмою”

– У 2001-му ви їдете в складі студентської збірної України на Літню Універсіаду. Як потрапили до цієї команди?

– Тоді, як і, напевно, зараз, набирали студентів. Відбулися збори з переглядом – мене подивилися, підійшов. Я на той момент був гравцем Нафком-Академії. Базового клубу ця збірна не мала, хлопці приїхали з багатьох команд – Шахтаря, Запоріжжя, Закарпаття.

– Яким був шлях до фіналу?

– У групі нам випали Південна Корея, Італія і Таїланд. У першому турі корейці винесли нас в одні ворота – 0:2. Ми ще тоді подумали: “Напевно, на цьому все закінчиться”. Але потім у рівному матчі мінімально обіграли Італію (1:0), згодом – Таїланд (1:0) і вийшли у плей-офф. Традиція мінімальних перемог продовжилася у чвертьфіналі, де Україна здолала, якщо не помиляюся, Марокко.

Півфінал – з Китаєм, господарями турніру. Весь матч ми навіть не могли перейти на половину поля суперників, але під завісу забили їм і знову перемогли (1:0). У фіналі проти Японії запас фарту був вичерпаний – поступилися 0:1.

Я провів у воротах усі поєдинки, крім фінального. Ще у півфіналі грав із травмою. На вирішальний матч вийти не зміг.

– Хтось із ваших тодішніх опонентів досягнув серйозного успіху у професіональному футболі?

– Не знаю. У ті часи не було ні інтернету, ні Ютубу – складно черпати інформацію. Єдине, що можу сказати точно: чимало гравців тієї збірної Китаю грали потім на ЧС-2002.

– Ви дивилися матчі по телевізору і впізнавали?

– Та як їх впізнаєш? Вони ж усі однакові. Просто тоді казали, що у їхньому складі – гравці національної збірної. Хороша, сильна команда була. Вони робили все, щоб перемогти на домашньому турнірі, але – не судилося.

“Виходжу, а в тунелі стоять чемпіони Серії А!”

– Невдовзі ви опинилися в італійській Сієні, яка тоді виступала в Серії Б. За яких обставин відбувся цей несподіваний перехід?

– У мене з’явився агент з Румунії. Він, завдяки своїм знайомствам, зумів провернути цей трансфер. Плюс – я зіграв за збірну на Універсіаді, тож мав непогане резюме. Поїхав у Сієну на перегляд, мені одразу сказали: “Все нормально, підходиш”. Підписали річний контракт.

– Вражені були рівнем італійського футболу після українських реалій?

– Звичайно. Це як земля і небо! Кальчо тоді було, як зараз англійська Прем’єр-ліга – на першому місці у світі. Це інша планета. Навіть Серія Б здавалася космосом.

– Кого з легендарних футболістів вдалося побачити вживу?

– Ми грали з Лаціо на Кубок Італії. Я тоді не потрапив у заявку. Виходжу з роздягальні, а в підтрибунному тунелі стоять чемпіони Серії А – Павел Недвед, Фернанду Коуту, Сініша Міхайловіч, Алессандро Неста, Гаїска Мендьєта, Ернан Креспо. Там були всі! Кого не візьми – суперзірка. Очолював цю команду Альберто Дзаккероні. Ми їх тоді лише дивом не пройшли, до речі. Заледве ноги винесли від нас.

– Як ви знаходили спільну мову з іноземними партнерами?

– Потихеньку вивчав італійську самостійно, вже міг розмовляти. Плюс – у складі були два грузини, згодом приїхав білорус. Тісніше спілкувався з ними, звичайно ж.

– Кому ви програли конкуренцію у воротах?

– Не скажу, що програв. Мене брали на перспективу. Я тренувався з першою командою, а грав за молодь. У Сієні тоді виступав голкіпер з Аргентини, який навіть повинен був їхати зі своєю збірною на ЧС-2002, але, якщо не помиляюся, зазнав травми. Ще був сильний італійський кіпер – згодом він фігурував у знаменитому корупційному скандалі Кальчополі.

– Із Шевою, який на той момент переживав свій пік у Мілані, не перетиналися?

– Шева був там зіркою, а я – молодий хлопець, якого ніхто толком не знав. На Сан-Сіро я одного разу побував, але Шевченко тоді не грав. Лише здалека бачив, як він сидить на трибунах.

– Чого ви навчилися в італійців?

– Професіоналізму. Побачив там багато корисних речей, які у нас на той момент здавалися дивними.

– В Україну повернулися фанатом італійської кухні?

– До речі, так! Італійська кухня для мене – найулюбленіша. Після Сієни не відхиляюся від цих страв.

– З румунським агентом ви продовжили співпрацю?

– Невдовзі наші шляхи розійшлися.

– А ви повернулися у Нафком. Після італійського рівня відчули різкий контраст?

– Я сам цього прагнув. Мені пропонували залишитися в Сієні, необхідно було робити вид на проживання, а також упродовж півроку виступати десь у нижчих дивізіонах. Це мене не влаштовувало – там занадто слабкий рівень. Тож вирішив повернутися в Україну і грати у більш-менш нормальний футбол.

– Не пошкодували потім?

– Ні, ні. Можливо, я так би й застряг у тих заштатних командах. Там же як: прийшли любителі з роботи, потренувалися, пішли далі працювати. Мені такого не хотілося.

Треш у Мелітополі

– У Нафкомі ви отримали регулярну ігрову практику і навіть забили два голи. Як це було?

– Їх забив у Другій лізі, а потім ще один гол – у Першій лізі. Усі три – з пенальті. Одного разу, пам’ятаю, навіть пробивав штрафний удар.

– Порівнянь із Чілавертом – не уникнути?

– Було діло, партнери жартували.

– Ще одного разу ви відзначилися вже у складі Олександрії?

– Так. Цей гол – також з 11-метрової позначки.

– Чому не продовжували? Був момент, коли схибили?

– Ні, на професіональному рівні у мене чотири забиті з чотирьох. Чому не продовжував? Пригадую, грали у Кубку України із сімферопольською Таврією, коли Заяєв ще був живий. Ми представляли Першу лігу, Таврія – Вищу. Додатковий час, рахунок 0:0. Наша команда – молода, з суддями ми не працювали, тому й вкрай рідко пробивали пенальті.

Але тут рефері призначив 11-метровий, наш тренер Федорчук кричав мені: “Йди бий!” – “Нема сил, – відмовляюсь, спека страшенна. – Назад не добіжу”. Пішов бити польовий гравець – і не забив. Ми програли.

– Найкращий період своєї української кар’єри ви провели у Зорі 2005-07 років?

– Так. Зоря – мій другий дім. Особливо ці роки були дуже непоганими в плані футболу.

– У 2006-му ви стали чемпіонами Першої ліги: лише одна поразка у 34 турах, 7 очок переваги над Карпатами.

– Ми й пропустили тоді дуже мало (13 м’ячів – Футбол 24). Думаю, мало хто спроможний повторити наше досягнення. Та й єдина поразка від Газовика-Скали була цілковитою випадковістю. Останній тур перед зимовою паузою, виникли проблеми з фінансами, тому настрій у команди був не найкращим.

– Пам’ятаю скандал зі стадіоном у Фастові, де грав Борисфен – розміри воріт і розмітка поля не відповідали стандартам. Ви нічого підозрілого не помітили?

– З Борисфеном ми зіграли у Борисполі. Бачив у своєму житті значно гірші поля. У той час ніде не було якісних газонів – Перша ліга ще так-сяк, а от Друга… Запам’ятався треш у Мелітополі, де грав друголіговий клуб Олком. Стою у воротах і дивлюся на свого візаві у протилежній рамці. Бачу його тільки по коліна. Такі ями і горби, що побачити кіпера Олкома в повний зріст було неможливо.

“Найбільш божевільні фанати? Сирійці!”

– У 2008-му ви опиняєтеся у казахському Атирау. Головний спогад?

– Коли я приїхав, рівень мені взагалі не сподобався – дуже слабкий. Було кілька непоганих команд, але загалом – розчарування. Поля – жахливі. Клімат специфічний – десь “мінус 20”, десь “плюс 40”. Божевільно виснажливі перельоти на ігри. А ще – не виплачували гроші. Потім я зрозумів, що це для них нормальна практика – перших півроку платять, потім не платять… Звичайно, пізніше ситуація покращилася, але в ті роки було так, як розповідаю.

– Якісь знайомі у вас там залишилися?

– Друзів немає, а знайомі – так, залишилися.

– За недавніми кривавими подіями у Казахстані ви стежили? Що думаєте?

– Я можу думати одне, а насправді все зовсім по-іншому.

– Підозрюю, про узбецький Насаф у вас більш приємні спогади? Ставали з цією командою віце-чемпіоном країни і навіть здобували Кубок АФК – азійський аналог Ліги Європи.

– Насаф – найкращий період моєї кар’єри після Зорі. У плані кубків, медалей і, звісно ж, самого футболу. Сподобалось мені в Узбекистані. У Насаф я приходив двічі.

– На шляху до фіналу Кубка АФК-2011, у яких екзотичних куточках континенту пощастило зіграти?

– Був у Сирії – ще до початку війни. Кувейт, Індія. Усіх країн так одразу не згадаю.

– Де найбільш божевільні фанати?

– Ось якраз сирійці. У сезоні, який передував виграшу Кубка АФК, ми вилетіли у чвертьфіналі. Приїхали до Сирії, провели передігрове тренування. Невеликий такий стадіончик, тисяч на 15, хороше поле. На розминці перед матчем людей на трибунах зібралося небагато. І от готуємося виходити на гру, стоїмо у підтрибунному приміщенні, а гуркіт такий, що стіни трусяться. Вибігаємо назовні – народу тьма, розмахують плакатами, на яких російською написано “Добро пожаловать в ад”. Тиск влаштували нам пристойний. Насаф поступився 0:1, з пенальті пропустили.

– А які подробиці фіналу Кубка АФК проти Аль-Кувейту? Наскільки це видатна подія для узбецького футболу?

– Я б порівняв цю перемогу з тріумфом Шахтаря у Кубку УЄФА-2009. Нас вітав президент держави, запрошував до столиці. Фінальний матч ми провели на своєму полі. В Азії – своєрідний регламент, господар арени вирішується заздалегідь, ймовірно жеребом. Перевагу рідних стін Насаф матеріалізував у два голи, суперник відповів одним.

Від стадіону до клубної бази – 5 хвилин їзди автобусом. Проте після фіналу ми добиралися туди 1,5 години! Узбецькі вболівальники ледь не несли наш автобус. Ажіотаж був неймовірним.

– У фінансовому плані почувалися там найкомфортніше?

– Не сказав би. Мабуть, найкомфортніше було все ж у Луганську. Період 2012 року.

“Тебе потрібно у Барселону”

– У 33-річному віці ви несподівано стали гравцем тоді ще аматорського клубу ВПК-Агро. Чи не зарано пішли з професіонального футболу?

– Просто зрозумів для себе, що пора закінчувати з командами майстрів. У нас тоді тільки-но чули твій вік – і все. Хотіли молодих. А грати у Другій лізі мені вже не хотілося. ВПК – суто спонтанне рішення. Зателефонував знайомий і запропонував такий варіант.

Тепер я розумію, що в 33 роки – ще грати і грати. Я б навіть зараз охоче виступав. Але тоді всі дивилися у твій паспорт.

– Згодом ви ще й ЛНЗ допомогли підійматися на профі-рівень.

– Непоганий етап. Грав там майже 5 років. Не назвав би їх аматорами. Це, фактично, була команда майстрів.

– У Лівому березі відновив кар’єру 47-річний Віталій Рева. Не надихнулися?

– Мені запропонували тренерську посаду. Вік – 39 років, розумів, що максимум півроку і все.

– Давайте підсумуємо. Найкращий матч у вашій кар’єрі?

– Чомусь одразу спадає на думку гра Зоря – Металург Донецьк. Ми перемогли на виїзді з рахунком 2:1. Луганці тоді боролися за виживання, а Металург вважався дуже сильною командою, тому такий результат став сенсацією. Я відіграв непогано, потрапив у збірну туру.

Ще б назвав період 2006-го, коли Зоря повернулася у Вищу лігу. Приймали Шахтар на своєму полі, практично весь матч провели вдесятьох. Ми поступилися 0:2, але після гри до мене підходили навіть футболісти суперника: “Тебе потрібно у Барселону”. Видав хороший матч.

– Тренер, з яким найкомфортніше було працювати?

– У великий футбол мене просунув Олег Вікторович Федорчук – я йому дуже вдячний за це. Вдячний і В’ячеславу Богодєлову – це тренер воротарів, великий професіонал своєї справи, ми з ним перетиналися в Олександрії та Узбекистані.

У Насафі, до речі, мені сподобалося працювати з Анатолієм Дем’яненком. А ще – Юрій Григорович Коваль, екс-наставник Зорі та Олександрії. У Таврії я працював з Михайлом Фоменком. От з ним було важко, звісно. Своєрідний тренер.

– Ви так і не назвали Юрія Вернидуба…

– Давайте я не буду його згадувати. У нас історія велика. Можна книгу писати про нього і про мене. Нехай молдовани згадують, який він хороший.

– Форвард, який завдав вам найбільше проблем?

– Олександр Гладкий. Двічі мені забив за ФК Харків, потім – за Карпати.

– Пара центрбеків, за спинами яких ви почувалися, мов за стіною?

– У Зорі була пара Шуніч – Вернидуб. Віталік – більш надійний, тому його назву першим. А другий – Сергій Литовченко, ми тривалий час пограли разом. Дуже хороший захисник.

– Одинадцятого січня ви відсвяткували 40-річний ювілей. Який проміжний висновок зробили для себе?

– Є чітке розуміння, що міг би грати значно довше. У фізичному плані почуваюся не гірше, ніж у 30. Мати б ще таку голову у 20 років – можливо, все склалося б трішки по-іншому.

Источник:

«Футбол 24»
Обсудить эту новость вы можете на гостевой нашего сайта